Бугай Михайло Анатолійович – 30-річний український військовик, солдат, водій відділення управління взводу електронної підтримки роти радіоелектронної боротьби військової частини А2582, позивний «Пілот». Помер 18 вересня 2025 року у лікарні міста Дніпро Дніпропетровської області внаслідок поранення, отриманого 27 серпня 2025 року поблизу населеного пункту Торецьке Краматорського району Донецької області.
Михайло Бугай народився 16 листопада 1994 року у місті Тернополі. Тут він зростав, мужнів, формувався як людина — щира, світла, кмітлива й добра. У 2000-2009 роках навчався в Тернопільській ЗОШ №28. Далі здобував освіту у Тернопільському кооперативному торговельно-економічному коледжі та Приватному вищому навчальному закладі «Тернопільський комерційний інститут», який закінчив із кваліфікацією бакалавра з економіки підприємства. З 2016 року працював у піцерії «Фламінго», згодом — у пивоварні-ресторації «Ковчег», а в 2021–2022 роках — водієм таксі «Пілот».
Завдяки цій роботі чудово знав рідній Тернопіль, і взагалі знав і мав для вибору безліч доріг, але найголовніше — завжди вмів знаходити правильний шлях у житті. Його позитив, гумор і життєрадісність зігрівали всіх навколо, - розповідають про Михайла рідні.
Службу в лавах Збройних Сил України Михайло Бугай розпочав 3 лютого 2023 року за мобілізацією. Рішення іти захищати Батьківщину було прийняте свідомо, і навіть проблеми зі здоров’ям, які мав у минулому, не завадили стати на захист родини та країни.
Після короткої підготовки та навчання на полігоні Михайлові визначили фах водія. Саме там він здобув багато нових друзів і отримав позивний «Пілот». Після завершення базової підготовки воїна направили до новосформованої 82-ї окремої десантно-штурмової бригади - підрозділу, який готували до виконання найважливіших і найскладніших завдань.
Михайло служив у взводі радіоелектронної боротьби (РЕБ) на посаді водія відділення з безпілотними авіаційними комплексами. Після злагодження відділення вирушило на Запорізький напрямок — там почався бойовий шлях і бригади, і самого Михайла.
Через нестачу обладнання його відділення допомагало іншим підрозділам. Михайло став опорою для командира та головного сержанта взводу: доставляв харчі, паливо, обладнання, одяг — усе необхідне на позиції, здійснював евакуації та заміни особового складу. Також брав участь у випробуваннях нових засобів РЕБ.
У вересні 2023 року підрозділ отримав автомобіль Mitsubishi Delica, на якому Михайло разом із командиром виконував завдання за межами траси Запоріжжя-Маріуполь, яку вони називали «екватором». Південніше від неї була зона постійної небезпеки. Їхні маршрути пролягали поблизу населених пунктів Вербове та Роботине.
Позиції, на які вони виїжджали, розташовувалися всього за 1-1,5 км від лінії бойового зіткнення. Дороги патрулювали FPV-дрони, тривали постійні артобстріли. Одного дня, проїжджаючи н.п. Новоданилівка, перед виїздом на «екватор» Михайло з командиром потрапили у свіжу вирву від керованої авіабомби. Автомобіль сильно пошкодило, продовжити завдання було неможливо. Їм тоді справді пощастило вижити.
У 2024 році бригаду вивели на відновлення. Згодом підрозділ вирушив на Харківський напрямок — у район міста Вовчанськ. Бої в урбанізованій місцевості, складний рельєф, ліси, польові дороги — усе це не стало проблемою для досвідченого водія. Разом із напарником Олександром (позивний «Jimmy») вони забезпечували роботу всієї роти: доставляли вантажі, чергували на спеціальному обладнанні. Працювали під постійними обстрілами й атаками FPV-дронів.
«Він брався за будь-які завдання, але з розумом. Треба? Поїхали! І так завжди. Постійно звітував, щойно з’являвся зв’язок: «Командир, я все виконав, повертаюсь». Він був душею компанії, знаходив спільну мову з усіма, мав міцний і справедливий характер. А його кулінарні здібності — то окремий витвір мистецтва», — згадує колишній командир Андрій (позивний «Сова»).
Після відновлення підрозділ готувався до нового етапу — Курської операції. 6 серпня 2024 року десантники 82-ї бригади першими перетнули кордон росії. Нові маршрути, невідомі території, постійні обстріли та загроза з повітря, — усе це стало частиною їхнього щоденного життя. Михайло й «Jimmy» продовжували виконувати завдання, попри втрати й пошкодження техніки.
Наступним етапом стала Донеччина. У травні 2025 року підрозділ перемістився на Донецький напрямок, де ситуація була надзвичайно складною: напівоточення, активність FPV-дронів із оптоволоконним управлінням, постійні обстріли. Протягом трьох місяців Михайло виконував завдання із заміни особового складу на позиціях, постачання та евакуації.
27 серпня 2025 року близько п’ятої ранку поблизу селища Торецьке Краматорського району Донецької області їхнє авто з бійцями було уражене FPV-дроном противника. Михайла тяжко поранило. Побратими оперативно евакуювали його та надали першу допомогу. Стан був критичний. Пізніше воїна доставили до лікарні імені Мечникова у місті Дніпро, де лікарі відчайдушно, до останнього боролися за його життя, намагаючись стабілізувати стан для подальшого перевезення до Києва. На жаль, врятувати Героя не вдалося — Михайло Бугай помер 18 вересня 2025 року під час лікування тяжких поранень.
«Він був найдобрішою та найсвітлішою людиною, яку я знала. Завжди на позитиві, завжди — «Ми все зможемо». Його жертва не повинна бути марною й забутою. Ми маємо пам’ятати все, що він зробив заради нас, бо заради нас він віддав найдорожче — своє життя. Пам’ятаю, він завжди казав, що не герой, просто робить свою роботу. Але саме такі скромні люди і є справжніми Героями», — говорить дружина Юлія.
Похований Михайло Бугай 24 вересня 2025 року на Пантеоні Героїв Тернополя, що на Микулинецькому кладовищі.
Залишились мама Світлана Степанівна, батько Анатолій Михайлович, дружина Юлія, брат Віталій, батьки дружини - Василь Іванович та Оксана Антонівна.
24 жовтня 2025 року, згідно з рішенням сесії Тернопільської міської ради, Михайло Бугай посмертно удостоєний звання «Почесний громадянин міста Тернополя».
Михайло Бугай залишив по собі світлу пам’ять. Він був і назавжди залишиться прикладом людини, яка вміла любити, берегти й захищати.