Бабій Віталій Любомирович – 39-річний український військовик, головний сержант стрілецької роти військової частини А 7280, позивний «Стаф». Помер 18 листопада від отриманих поранень у лікарні в місті Запоріжжя Запорізької області.
Віталій Бабій народився 30 липня 1985 року у Тернополі. Навчався у школі №21, потім вступив до Тернопільського ВПУ №1 ресторанного сервісу і торгівлі за спеціальністю «кухар-кондитер». Після закінчення був призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України. Саме там, потрапивши у армійську обстановку, відчувши на власному досвіді, що таке військова честь, військовий обов’язок, військове братство, Віталій зрозумів, що армія – це його покликання, якому він чесно і віддано присвятив майже все своє життя.
Отож після строкової служби продовжував за контрактом залишатися у статусі військового. Служив у різних військових частинах в Полтавській, Харківській областях, у Старичах на Львівщині. Двічі проходив професійні стажування міжнародного рівня, підвищуючи свою теоретичну та бойову підготовку.
В 2014 році долучився до АТО. Воював на Луганщині. В 2016 році отримав Відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції», як особа яка зробила вагомий внесок у захист країни під час проведення АТО.
2018 році Віталій звільняється з армії і живе цивільним життям, працює робітником на складських підприємствах у Тернополі. Також займається страхуванням життя у одній із страхових компаній, надає консультації зі страхування.
Віталій дуже любив спорт, був прихильником здорового способу життя, завжди знаходив час на тренування на спортивних майданчиках, щоранку виходив на пробіжку, підтримував спортивну форму. А ще любив подорожувати, мріяв побувати з дружиною Іриною в різних країнах, побачити різні міста.
Напередодні повномасштабного вторгнення, реально оцінюючи всю складність ситуації, яка створюється на той момент в житті нашої країни, Віталій Бабій розуміє, що потрібно негайно ставати на її захист. Тому 20 січня 2022 року вирішує повернутися до армії і поновлює контракт. «Я пішов захищати всю родину, бо хто, як не я», – стверджував тоді Віталій. А ще одним його вагомим аргументом дружині була фраза: «Я там, щоб ти спокійно спала тут».
Спочатку був у теробороні, в 110-тій бригаді у Підволочиську, потім переведений на Полтавський напрямок, тоді – в Сумську область. А далі майже два роки прослужив на харківському напрямку, в різних частинах Харківської області. Там під час одного з виїздів потрапив під сильний обстріл, отримав контузію, лежав у лікарні, але про це розповів рідним лише коли на деякий час приїхав додому на реабілітацію, – не хотів нікого тривожити.
Влітку 2022 року як учасник АТО був зарахований до ЗУНУ на спеціальність «Банківська справа, кредитування». Здобути вищу освіту завжди було його мрією, тому, намагаючись втілити її в життя, успішно поєднував навчання із службою. Мав закінчити університет в 2025 році…
В 2023 році нагороджений медаллю Головнокомандувача Збройних сил України «10 років сумлінної служби». Віталій був дуже гордий цією відзнакою, яку вважав визнанням його відданості Батьківщині та визнанням його військової роботи.
Наприкінці жовтня 2024 року Віталія перевели на Запоріжжя. 13 листопада подзвонив Ірині, аби попередити, що збирається на виїзд. І це був останній раз, коли дружина почула його рідний, спокійний та впевнений голос. 14 листопада 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Приютне Пологівського району Запорізької області Віталій Бабій отримав дуже важкі поранення. У критичному стані був госпіталізований у Запорізьку клінічну лікарню №9, однак зусилля лікарів, аби врятувати Героя, виявилися марними. 18 листопада 2024 року життя Віталія обірвалося.
Бойові побратими згадують його лише добрими словами: «Це була людина – душа, надійний друг, відповідальний командир, який завжди переживав за людей, намагався зробити так, щоб всім було добре».
Про його надійність, врівноваженість та доброту говорять і друзі, яких у Віталія було багато, адже він був людиною, готовою, не роздумуючи, прийти на допомогу, виручити, вирішити якісь питання, підстрахувати і навіть віддати останнє, якщо це потрібно. «Ніколи нікого не образив, не сказав поганого слова, мав добре і щире серце, відкрите людям», – говорять про нього знайомі.
Віталій умів любити – життя, людей, але найтрепетніше ставився до сім’ї, як до основного свого скарбу, до найдорожчого, що в нього є. Любив батьків, безмежно кохав дружину, як до рідних дітей, ставився до своїх чотирьох племінників, і вони теж його любили.
Похований Віталій Бабій 25 листопада 2024 року на Пантеоні Героїв Тернополя, що на вул. Микулинецькій.
Залишилися мати Марія, батько Любомир, дружина Ірина, сестра Олена та племінники.
Згідно з рішенням сесії Тернопільської міської ради від 13 грудня 2024 року, Віталій Бабій посмертно був удостоєний звання «Почесний громадянин міста Тернополя».