Михайло Стасів — український військовий, лікар-хірург, військовий медик. Помер у Тернополі 1 квітня 2016 року через раптову зупинку серця внаслідок інфаркту у віці 47 років.
Із скупих пазлів біографічних джерел складається довоєнний портрет лікаря-Героя. Уродженець села Гайворонка на Теребовлянщині, де побачив світ 21 листопада 1968 року. Після 8 класу Михайло вступив до Бучацького радгоспу-технікуму. Коли призвали до армії, потрапив до Афганістану. На тій страшній війні й відчув своє покликання — рятувати людські життя. Тому пішов на навчання до підготовчого відділення тодішнього Тернопільського державного медінституту. Вже з третього курсу ночами працював медбратом у хірургії міської лікарні швидкої допомоги. Із вибором життєвого шляху не помилився, у ті роки буквально жив хірургією.
За два десятиліття пройшов шлях від лікаря-хірурга до завідувача хірургічного відділення, заступника головного лікаря Тернопільської міської комунальної лікарні швидкої допомоги. 2013-го став заступником головного лікаря з експертизи тимчасової непрацездатності ТМКЗ «Центр первинної медико-санітарної допомоги». Високі професійні якості в ньому гармонійно поєднувалися із такого ж рівня моральними засадами. Крім пацієнтів, турбувався про родину, дбав про батьків, до останнього був із ними поруч, завжди підтримував брата. «Людина з великим серцем і шаленою працездатністю», — так характеризував Михайла Стасіва колишній однокурсник Василь Мельникович.
Улюбленим заняттям Михайла було розв’язування кросвордів. Він дуже багато читав — професійну літературу, духовну, художню, історичні книжки та фантастику.
Був чудовим сім’янином, дуже добрим, турботливим і лагідним. Попри те, що робота залишала небагато часу для сім’ї, усе робив, аби це не відчувалося рідними: міг приготувати щось смачненьке, почитати казку синові, вивчити з ним віршики в садочку. Вдома все ремонтував, майстрував самостійно. Усе вмів робити. Ніколи ні на що не скаржився. Завжди підтримував сім’ю, друзів, колег у всіх складних життєвих ситуаціях.
«Я не заперечувала, коли він вирішив їхати на Схід. Розуміла, що інакше він не зможе. В його серці ніколи не бракувало любові», — так говорить про свого чоловіка дружина Ольга Стасів.
З 11 серпня 2014 року до 12 вересня 2015 року проходив військову службу в лавах Збройних Сил України. Служив начальником операційно-перев’язувального відділення медичної роти 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А1778 (польова пошта В4673).
Рятував життя бійців у зоні АТО, зокрема 25 січня 2015 року проводив евакуацію поранених під час бою за опорний пункт українських військових «Валера» (висота 307.5) поблизу Санжарівки Артемівського (нині — Бахмутського) району Донецької області під час боїв за Дебальцеве. У зоні АТО пробув 292 дні.
Михайло Стасів рятував поранених, забирав з передової загиблих, оперував у бліндажах, наметах, у машині. Виконував операції в Світлодарській лікарні, однак згодом терористи обстріляли і знищили операційний блок. Із Дебальцівського котла вивіз 187 бійців.
Похований у Тернополі 3 квітня 2016 року на Пантеоні Героїв Тернополя, що на вул. Микулинецькій.
Нагороджений медалями «Захисникам Вітчизни», ВГО «Країна» «За мужність та милосердя», відзнакою Всеукраїнської громадської організації «Спілка ветеранів та працівників силових структур України «ЗВИТЯГА» «Орденом «За заслуги» (посмертно).
Нагороджений орденом «За спасіння життя» імені академіка Леоніда Ковальчука (посмертно).
Рішенням Тернопільської міської ради від 19 серпня 2016 року №7/11/24 присвоєно звання «Почесний громадянин міста».
«…Частинка твого серця б’ється у грудях кожного врятованого тобою бійця.Ти живеш у нашому сині. Тебе згадують у своїх молитвах тисячі матерів, чиї сини вижили тільки завдяки твоїм умілим рукам і доброму серцю. Близькі люди відходять. Любов залишається. Я знаю, що ти помер. І все одно я можу тебе любити. Від того, що людина померла, її ж не можна перестати любити, особливо якщо вона була кращою за всіх живих», — каже дружина Героя Ольга Стасів.