Її не кликали в армію – вона сама прийшла, з величезним бажанням бути потрібною. Медикиня 2-ї Галицької бригади Національної гвардії України, на фронті її знають як Бембі, бо Ольгу у дитинстві мама називала «оленятком». Ще 14 лютого 22-го вона зібрала речі, документи й сина. Встигла евакуювати дитину до Львова. Далі одне з найважчих рішень у житті: мобілізуватись до війська.

«Я прийшла в частину в рожевому спортивному костюмі, з дуже далеким уявленням про армію. Пам'ятаю перший погляд комбата на мене. Я дуже його боялась. Та все ж ми почали служити разом. І з часом я довела, що все-таки чогось варта в цьому підрозділі», – згадує Ольга.

У червні 24-го в неї був перший виїзд в зону бойових дій. Це був серйозний стрес для жінки. Але на передовій не було часу на сумніви, бо поранені потребували негайної медичної допомоги.

«Я переживала найбільше не за себе, а за те, що не зможу когось витягнути. Адже я така маленька, як я буду рятувати наших бойових «рексів»? Але, як тільки ми приїхали, страх відійшов. Почалась робота», – розповідає Бембі.

Вона працювала на стабілізаційному пункті, евакуйовувала поранених, допомагала у медроті. Часто працювали на межі можливого. Окрема історія – її водій еваку. Молодий хлопець, що боявся крові й медицини. Але все одно треба було працювати.

«Стою над ним, кажу: «Ходи сюди». А він мені: «Ні, я боюся». А я: «Доведеться!» Під кінець ротації сам вдягав рукавички і казав: «Шеф, керуй», – розповідає гвардійка.

Одного дня медики потрапили під авіаційний удар. Російський літак скинув на них дві бомби. Другий вибух оглушив її. Дзвін у вухах, нудота, в очах темно. Але перша думка – чи все добре з іншими? Вона зібралась, перевірила всіх, і тільки тоді дозволила собі трохи притихнути. Пропонували евакуацію, але Бембі відмовилась і залишилась з підрозділом.

«Я повернулась зі сходу з новими зморшками, кількома сивими волосинами і наслідками вибухової травми. З боку, все ніби нормально: руки, ноги цілі. Але є безсоння, болі, шум у голові. І це надовго», – говорить Оля.

Зараз вона навчає інших, передає досвід і свої помилки, щоб інші їх не повторювали. Каже, головне – зберегти здоров’я і життя.

«Я хочу, щоб ті, хто їде на фронт, мали шанс повернутися здоровими. І щоб мали сили жити далі», – каже медикиня.

Ольга виховує сина. Першокласник пишається своєю мамою, яку впізнають у місті поранені і врятовані жінкою бійці.

Час від часу їй важко. Але коли опускаються руки, вона згадує той день у лютому 2022 року: присягу, холод, людей. І себе – ще розгублену, але сповнену надії, рішучості і прагнення ніколи не зрадити українському народові.